Главная » 2009 » Апрель » 17 » Організація та діяльність міліції УНР за часів Української Центральної Ради
Організація та діяльність міліції УНР за часів Української Центральної Ради
13:14
«Тимчасове положення про міліцію» Тимчасового уряду діяло без змін на території УНР аж до 5 березня 1918 р., коли на засіданні Малої ради був ухвалений Закон «Про передачу міліції м. Києва в розпорядження Міністерства внутрішніх справ». Цим Законом визначалось, що у розвиток та доповнення чинного законодавства про міліцію «...підлеглість міліції столиці Української Народної Республіки м. Києва Київському міському самоврядуванню скасовується і вся міліція переходить в безпосередню підлеглість і розпорядження Міністерства внутрішніх справ».
Відтепер начальник київської міліції повинен був призначатися наказом міністра внутрішніх справ УНР, а не обиратися, як це було раніше. Так, 14 березня 1918 р. наказом міністра внутрішніх справ ним був призначений П. О. Богацький — громадський діяч, письменник, журналіст, підпоручик колишньої армії Російської Держави, який, до цього, з 10 квітня 1917 р. очолював міліцію Київського повіту.
Також цим законом МВС надавалося право призначати помічників начальника столичної міліції і начальників районів, визначати розділ Києва на міліційні райони, штати та оклади грошового утримання міліціонерів. Видатки на утримання місцевої міліції за обрахунками Міністерства внутрішніх справ покладалися на кошти, які асигнувалися з Державної скарбниці в розмірі 50 % та на 50 % забезпечувались коштами з бюджету Київської міської Думи. У загальній частині діяльність столичної міліції визначалась нормами «Тимчасового положення про міліцію», ухваленого колишнім Тимчасовим урядом.
Слід зауважити, що переважно соціалістична за орієнтацією Центральна Рада і її керівництво до початку збройного конфлікту з радянською Росією стояли на платформі національно-територіальної автономії України у складі майбутньої Російської федеративної держави, а тому не вважали за доцільне розбудовувати українські Збройні сили, відносячи питання військового будівництва до компетенції федерації. Але після початку збройної боротьби, розуміючи, що відстояти українську державність можна лише маючи українську армію, керівництво УНР вжило низку заходів, спрямованих на розбудову власної армії. Так, 3 (16) січня 1918 р. Малою радою був ухвалений «Закон про створення народного війська», в якому зазначалося, що «Для оборони рідного краю від зовнішнього нападу в Українській Народній Республіці запроваджується народне військо (народна міліція)», а Генеральному секретаріату військових справ доручалося «негайно виробити закон про народну міліцію».
Позиція Центральної Ради щодо створення міліційної армії була підтверджена і у ІV Універсалі ЦР, де зазначалося: «З тим, як армія демобілізовуватиметься, приписуємо відпускати вояків, після підтвердження мирних переговорів — розпустити армію зовсім, а потім замість постійної армії завести народну міліцію...» Отже, ЦР, як і радянський уряд Росії, на початковому етапі державотворення помилково вважали за необхідне створення у майбутньому замість регулярної армії та штатної міліції «народного війська», яке після закінчення війни мало бути перетворене на народну міліцію.
Тому питанням вдосконалення організаційно-правових засад діяльності, фінансування, підготовки кадрів, збільшення штатів уже існуючої міліції приділялось недостатньо уваги. Внаслідок нестачі чисельності, недосконалості правової бази діяльності та низької професійної підготовки кадрів міліції вона була неспроможна самотужки захистити населення від зростання хвилі злочинності.
У своїй доповіді адміністраційній комісії про стан міліції її член С. Куреленко повідомляв: «...кого тільки не було в складі міліції — починаючи від дезертирів і карних елементів, що їх випущено було на підставі амністії з в’язниць, і кінчаючи каліками офіцерами — все було тут, не було тільки старих «городових», старих «поліцейських». Керівники міліції (начальники) мінялися майже щотижня». Тому на допомогу їй, особливо проти масово поширених (переважно у сільській місцевості) погромів маєтків землевласників, пограбувань цукрових заводів (наприклад, на Городоцькому цукровому заводі у листопаді 1917 р. було розграбовано до 2000 пудів цукру), незаконної вирубки лісів тощо, урядом УНР залучались міліційні формування «Вільного козацтва».
Порядок організації цих товариств був регламентований статутом «Вільного козацтва на Україні», ухвалений Генеральним Секретаріатом 13 листопада 1917 р. У статуті зазначалось, що «Під час війни «Вільне козацтво» бореться з дезертирством, а під час демобілізації вживає всі заходи, щоб не порушувався порядок та спокій населення; охороняє громадян та добро мешканців від знищення їх і грабування». Діяльність цих організацій з охорони громадського порядку на місцях повинна була проводитись під керівництвом відповідних органів місцевої влади (начальника міліції, комісара). У великих містах, крім вищезгаданих козачих формувань, подекуди створювались формування з офіцерів та студентів. Так, наприклад, у Києві певний час існувала «воєнна міліція», сформована переважно з офіцерів та юнкерів і окреме формування української міліції зі студентів Київського університету.
А у містечку Жванці Кам’янець-Подільського повіту був створений загін жіночої міліції, який енергійно боровся з контрабандистами. Так, наприклад, згідно з повідомленням газети «Нова Рада» ними було заарештовано чотирьох озброєних контрабандистів з борошном, яких згодом передали до суду. У лютому 1918 р. відповідно до наказу міністра військових справ УНР була створена залізнична міліція для охорони залізниць, яка підпорядковувалась «начальнику військових сполучень».
Після звільнення переважної частини території України від радянських військ, урядом УНР у другій половині березня 1918 р. було ухвалено рішення про припинення організації реєстрового «Вільного козацтва». Натомість було вирішено передати кредит на суму 130 млн крб., виділений на його утворення, у розпорядження міністра внутрішніх справ. На потреби міліції м. Києва Радою народних міністрів УНР 22 березня 1918 р. було асигновано 500 тис. крб. Це свідчило про зміну курсу уряду УНР щодо подальшої розбудови міліції та про розуміння ним необхідності існування добре зорганізованої штатної міліції.
На той час в УНР склалася загрозлива криміногенна ситуація, зумовлена важким економічним становищем народу, згортанням виробництва і трудової зайнятості в умовах воєнних дій, слабкістю центральної і місцевої влади, нігілістичним ставленням населення до законодавчих приписів влади, наявністю у громадян великої кількості зброї, добути яку не становило труднощів. Також активізувалися злочинні елементи з числа тих, що втекли або були випущені ще в 1917 р. з тюрем, тощо. Така криміногенна ситуація не могла не хвилювати уряд УНР.
Виконуючи свої обов’язки у складних умовах повоєнної розрухи, міліція докладала багато зусиль у боротьбі зі злочинністю, несла службу з охорони громадського порядку, залучалася до збирання податків тощо.
Вона також боролася з поширеними самовільними обшуками і реквізиціями. Так, у рапорті начальника міліції Подільського району м. Києва зазначалось: «Були одержані відомості, що невідомими у військовій формі проводяться перевірка документів і обшук громадян. Я відправився на місце події. Ми зустріли загін з 15 чоловік на чолі з Лясковецьким, який розшукувався як ініціатор самочинних обшуків, що мали місце в останні дні на Подолі та інших частинах міста. Лясковецький був заарештований і доставлений в районний відділ, звідки для з’ясування особи і реєстрації злочинів направлений у кримінально-розшукний відділ».
Одним з пріоритетних напрямів діяльності міліції у цей час стали заходи, спрямовані на вилучення зброї у населення. Як характерний приклад такої діяльності міліції та труднощів, які виникали у її роботі, можна навести витяг зі звіту начальника міліції Острозького повіту Волинському губернському інспектору міліції за березень — початок квітня 1918 р.: «...У зв’язку з обеззброєнням громадянства, надії себе не виправдовують. Частина зброї здана охоче належним владам, у деяких селах по одній — дві рушниці та пістолетів відібрано. Безумовно, що ще багато зброї притаєно, яку незважаючи на обшуки, зараз неможливо знайти. Повинен зазначити, що, виконуючи постанови, громадянство дуже вороже ставиться до міліції, найбільше до її резерву. Не розпізнавши навіть, що це за загін, яка його мета, населення зустрічає вигуками: «грабіжники», «хулігани», «барбоси» тощо. Правда, по з’ясуванню завдання загону і загального становища Держави, громадянство в багатьох селах задовольнялося поясненнями і його ставлення змінювалось. Приїжджаючи в села, впровадив таку тактику: кликав місцевого Комісара, пропонував призначення ним за потреби понятих і міліціонерів, розсилав на обшук. Населення такою тактикою ображалось, але по скінченню обшуків скликав по можливості сходи, яким зазначав несумісність спочатку робити сходи, позаяк це давало б можливість все належне до одібрання поховати, і громада безумовно задовольнялась.
Особливий випадок стався в селі Майкові. Приїхавши до села і вживши зазначену тактику, розіслав на обшуки. За декілька хвилин одержав доповідь Начальника Довжанської Волосної міліції із Пашуків, куди він був мною направлений з 6 міліціонерами для заарештування прихованих винокурців, що там противляться і не допускають до обшуків. Я пішов з декількома міліціонерами туди. Прибувши на місце, виявив, що особливого нічого немає, наказав виконувати мої розпорядження далі. Не скінчивши справи тут, одержав нове донесення із Майкова, що там зібралася громада, пограбувала з воза складені на ньому відібрані речі, вимагає 1000 крб. якоїсь застави і хоче обеззброїти міліцію.
Почувши такі відомості, швидко з бувшими зі мною міліціонерами виїхав до Майкова. Там застав громаду розбурканих людей біля залишених там міліціонерів. Задля того, щоб можна було визначити становище, що склалося після бешкету, необхідно було вилучити із натовпу заколотників за вказівкою вахмістра, який був весь час у Майкові, що я й зробив. Під час вилучення з натовпу цих заколотників, громада чинила опір, на що мною був виданий наказ міліціонерам взяти їх силою, а натовп розігнати, що теж було зроблено. Натовп розбігся і зчинив по нас стрілянину, зробивши до 7 пострілів. Побачивши таке становище, я наказав загону дати декілька залпів угору, після яких з боку Майківців теж було з кілька пострілів. На всі заклики до снуючої громади не опиратися і особливо не стріляти, нічого не допомагало. Тоді мною був надісланий верхівець в Гощу до німецького коменданта за допомогою. В час, коли виїхав верхівець, натовп заспокоївся й став сходитися до місця випадку, зрозумівши, що справа — не жарт, і прохав відпустити заарештованих. Зібравши більшу громаду, почав вести балачку про випадок і ультимативно пропонував негайно здати зброю, яка є, та привести для заарештування за їхніми промовами головного заколотника Михайла Матвійчука, котрий під час арештів інших — утік. Після моєї вимоги була здана тільки одна рушниця. Позаяк був пізній час, примушений був залишити Майков, але з наказом, що коли не будуть доставлені в Гощу рушниці, вранці загін за допомогою німців прибуде для поголовного обшуку, і з тим залишив Майков, забравши заарештованих. Вранці комісар села Майкова доставив 6 рушниць, а про Матвійчука зазначив, що його в селі нема. Заарештовані приведені мною до Острога, передані Судовому Слідчому, по постанові якого вже сидять у в’язниці...».
У випадках, коли сил місцевої міліції для обеззброєння населення не вистачало, на допомогу їм залучались військові підрозділи Армії УНР та німецької армії. Так, для обеззброєння населення м. Києва та Київського повіту залучались військовослужбовці 1-го Полку Січових Стрільців, які також несли службу з охорони Центральної Ради.
Слід відзначити, що за весь час її існування єдиною маніфестацією, яка не відбулась через заборону уряду, була маніфестація запланована представниками деяких партій, професійних союзів та фабрично-заводських комітетів на 29 березня 1918 р., що мала бути присвячена річниці революції. Звичайно, ця подія набула широкого резонансу в суспільстві. 30 березня на засіданні Малої Ради з поясненням позиції уряду в цьому питанні виступив міністр внутрішніх справ М. С. Ткаченко. Пояснюючи, з яких причин демонстрація була визнана несвоєчасною, він повідомив: «...Ми не могли добре ставитися до демонстрації. По наших відомостях цей момент мали використати чорносотенні, контрреволюційні й інші елементи, ворожі Українській державі. Особливо малося на увазі під стягом демонстрації викликати вороже ставлення до дружнього нам війська, що підтримує нас у боротьбі з більшовиками. Такого бажання завдати удару нашим державним інтересам ми не могли допустити. Взагалі, щодо демонстрації, то уряд Української Народної Республіки як орган революційно-демократичний стоїть на принципі політичної волі, але він не може допустити злочинної агітації проти Української держави, з якого б вона боку не йшла, між тим за відомостями міністерства ця демонстрація не була б святом революції, яким воно є й для нас, але її використано було б для протесту проти Української Народної Республіки».
Члени Малої Ради після детального обговорення отриманих відомостей щодо цієї події ухвалили таку формулу переходу до чергових справ, яка була запропонована фракцією українських соціалістів-революціонерів: «Мала Рада, заслухавши звіт міністра внутрішніх справ про причини заборони маніфестації 29 березня, приймає його і переходить до чергових справ». Отже, можна зробити висновок, що більшість членів Малої Ради визнали правомірною позицію уряду та МВС, які посилалися на запроваджений у місті ще у січні 1918 р. стан облоги, у справі заборони демонстрації.
Таку суперечливу акцію, як скасування демонстрації у березні 1918 р., все ж таки можливо виправдати тим, що на деяких територіях України ще відбувалась збройна боротьба, молода Українська Республіка тільки розпочинала своє становлення і тому можливе загострення політичної ситуації у столиці могло призвести до збройного конфлікту, нових жертв та ескалації напруження у суспільстві.
Доба Української Центральної Ради закінчилась 29 квітня 1918 р., коли внаслідок державного перевороту до влади прийшов гетьман П. Скоропадський. За день до цього німецьке військове командування видало наказ про арешт міністра внутрішніх справ УНР М. С. Ткаченка та директора адміністративно-політичного департаменту МВС Ю. Г. Гаєвського, який керував цим департаментом з вересня 1917 р., звинувачуючи їх у причетності до арешту та таємного викрадення банкіра Ю. Доброго, який активно співпрацював з німецькими установами та організаціями.
Німецька військова влада, підтримуючи гетьмана, наголосила, що у разі виступу українських військових частин, які залишились вірними Центральній Раді, проти нової влади їх буде вщент розгромлено німецькими військовими підрозділами, які значно переважали українські за чисельністю. Командирові військового формування Січових Стрільців, яке відмовилось перейти на службу до гетьмана, Є. Коновальцю було дозволено лише взяти під охорону голову Центральної Ради професора М. Грушевського. Українська міліція, переважна більшість працівників якої продовжували виконання своїх службових обов’язків, невдовзі була переформована у Державну варту Української держави.
