Главная » 2009»Апрель»17 » Реорганізація та специфіка діяльності міліції України у роки Великої Вітчизняної війни
Реорганізація та специфіка діяльності міліції України у роки Великої Вітчизняної війни
13:16
Коли у червні 1941 року фашистська Німеччина здійснила розбійний напад на Радянський Союз, мільйони синів та доньок українського народу стали на захист батьківщини, багато з яких поклали свої життя на вівтар Перемоги. І серед них було значне число працівників української міліції.
З початком Великої Вітчизняної війни виникла негайна потреба перебудови всього життя країни на воєнний лад. Уже в перший день війни Президія Верховної Ради СРСР видала Указ «Про воєнний стан», яким встановлювалося, що у місцевостях, оголошених на воєнному стані, всі функції органів державної влади в галузі оборони, забезпечення громадського порядку та державної безпеки належать військовим радам фронтів, армій, військових округів, а там, де немає військових рад — вищому командуванню військових з’єднань. У відповідності з цим Указом органи внутрішніх справ, зокрема й міліція, у місцевостях, оголошених на воєнному стані, переходили в підпорядкування військового командування.
Так, відповідно до наказу Начальника охорони тилу Південно-Західного фронту від 28 червня 1941 р. останньому в оперативному відношенні були підпорядковані частини військ НКВС, винищувальні батальйони та всі підрозділи міліції, які дислокувалися у межах Тернопільської, Рівненської, Житомирської, північних районів Каменець-Подільської та Вінницької областей та районів Київщини правого берега Дніпра і в м. Києві.
Розпочата фашистською Німеччиною війна поставила перед органами міліції нові завдання, пов’язані безпосередньо з обороною країни, зміцненням тилу і сприянням фронту. Тож, окрім роботи з охорони громадського порядку, яка за воєнних умов набула особливо великого значення і була значно ускладнена, органи міліції виконували й спеціальні доручення уряду, пов’язані із заходами політичного та військово-господарського значення. Значно розширилося коло обов’язків органів міліції. Їхні основні функції доповнились такими важливими завданнями: боротьба з дезертирством та особами, які ухилялися від призову на військову службу; боротьба з мародерством, мішочництвом, панікерами, поширювачами провокаційних чуток; очищення режимних міст і територій та охоронно-господарських об’єктів від сумнівних і підозрілих елементів; боротьба з розкраданням евакуаційних та воєнних вантажів; виявлення на транспорті серед пасажирів ворожих елементів та інших підозрілих осіб; загороджувальна робота на залізничному та водному транспорті у зв’язку з обмеженням пересування громадян залізничними і водними шляхами сполучення у воєнний час; видача перепусток на проїзд транспортом; контроль за додержанням обов’язкових постанов військової влади; організація охорони громадського порядку й поновлення паспортної системи у районах, звільнених від ворога; боротьба з дитячою безпритульністю та бездоглядністю, які за часів війни набули надзвичайного поширення, тощо.
У зв’язку з наступом німецько-фашистських військ та залишенням значної території УРСР радянськими військами, поряд з реорганізацією роботи всіх державних органів влади, реорганізації потребувала і робота Народного комісаріату внутрішніх справ УРСР.
Як ми вже зазначали у попередній статті, перед початком війни, згідно з Указом Верховної Ради УРСР від 12 березня 1941 р., на підставі загальносоюзного законодавства, як і Наркомат внутрішніх справ СРСР, НКВС УРСР було поділено на два наркомати — внутрішніх справ (НКВС) і державної безпеки (НКДБ).
Але після початку війни, у зв’язку з наступом німецько-фашистських військ та залишенням значної території УРСР радянськими військами, стало зрозуміло, що поряд з перебудовою діяльності всіх державних органів влади, переорієнтацією їхньої роботи на виконання завдань, пов’язаних з потребами воєнного часу, реорганізації потребувала і структура НКВС УРСР, який у зв’язку з німецькою окупацією України було передислоковано спочатку до Сталінградської (тепер Волгоградська) області, а згодом до м. Енгельса Саратовської області. Тому у зв’язку з появою не притаманних НКВС у мирний час нових завдань, спрямованих, насамперед, на сприяння фронту, охорону тилу Червоної Армії та евакуацію населення і державних установ, сили і засоби обох наркоматів, необхідні для виконання цих завдань, було вирішено знову об’єднати. Отже, на початку серпня 1941 року НКВС та НКДБ були знову об’єднані в єдиний наркомат — НКВС УРСР.
У довідці «Про організацію роботи Наркомату внутрішніх справ УРСР у зв’язку з тимчасовою окупацією території УРСР супротивником» від 1 листопада 1941 р. були визначені нові підходи в організації та напрями подальшого використання апарату НКВС.
Зокрема, зазначалось, і це слід обов’язково підкреслити, що «необхідно вважати доцільним кваліфікований оперативно-чекістський апарат наркомату в цілому зберегти на чекістській роботі». Реорганізований апарат НКВС набув таких структурної побудови, чисельності та функцій:
І управління — розвідувальне, до штату якого на початку війни входили 54 особи, збільшувалось більш ніж удвічі (до 110–120 осіб) і підлягало використанню на прямій роботі по проведенню розвідки на території супротивника (близько 80 осіб використовувались на роботі в оперативно-розвідувальних групах, які перебували безпосередньо на лінії фронту з дислокацією їх за місцем знаходження штабів армій, а 40 осіб перебували у місці дислокації апарату НКВС УРСР для координації роботи вищезгаданих груп);
ІІ управління — контррозвідувальне, до штату якого входили 120 осіб, зберігалось повністю і використовувалось безпосередньо на лінії фронту, створюючи контррозвідувальні групи при штабах армій. Для координації та управління їхньої діяльністю в апараті наркомату залишалось 35–40 співробітників;
ІV відділ — організації та керівництва діяльністю партизанськими загонами, що мав штат 48 осіб, збільшувався до 80 осіб, важливість та необхідність чого була доведена на практиці. Цей відділ дислокувався при штабі Південно-Західного фронту;
4-й спецвідділ (урядового зв’язку) зберігався у повному складі — 17 співробітників;
ІІІ управління — таємно-політичне, штат якого становив 115 осіб, скорочувалось до 70–75 осіб. На нього покладалось оперативно-чекістське обслуговування об’єктів, евакуйованих з України на територію інших республік СРСР;
1-й спецвідділ (обліково-статистичний) скорочувався із 108 осіб до 55–60. Його місцем дислокації було визначено м. Актюбінськ, куди були вивезені всі оперативно-чекістські документи УРСР. На спецвідділ покладались обов’язки щодо приведення у технічний порядок та розробки цих документів;
2-й спецвідділ (радіорозвідки та радіоконтррозвідки) і 5-й спецвідділ (шифрувальний і дешифрувальний) використовувалися за призначенням, але скорочувалися відповідно із 180 до 60 та з 65 до 55 осіб. Їхнім місцем дислокації визначено м. Сталінград, куди були евакуйовані усі радіостанції НКВС УРСР.
Питання щодо 1-го відділу (охорони) підлягало вирішенню залежно від місцезнаходження уряду УРСР.
Також скорочувались: Відділ кадрів (у тому числі особлива інспекція) — із 108 осіб до 70; Фінансовий відділ — із 38 осіб до 20; Управління робітничо-селянської міліції — із 115 осіб до 65–70.
Водночас усі неоперативні управління та відділи, наприклад пожежне управління, управління в’язниць, 3-й спецвідділ (зовнішнього нагляду) та інші, підлягали ліквідації.
Увесь оперативний склад апарату НКВС УРСР та обласних управлінь у кількості 1500–1600 осіб, що вивільнювався, належало використовувати за вказівкою наркомату СРСР після укомплектування особливих відділів Південно-Західного фронту. Вивільнений технічний склад оперативних відділів та особовий склад неоперативних відділів та управлінь у кількості 5 тисяч осіб звільнявся зі служби та направлявся: чоловіки — у військові частини Червоної Армії, жінки — в евакуацію у тилові області.
Отже, апарат НКВС перебудовувався у відповідності до вимог воєнного часу. Зважаючи на появу нових завдань, які не були притаманні НКВС УРСР у мирний період, здійснювались заходи по реорганізації його апарату. Так, було ліквідовано ряд управлінь і відділів НКВС, наявність яких в умовах тимчасової окупації території України була недоцільною. Натомість було збільшено чисельний склад таких структурних частин, як, наприклад, розвідувальне управління та відділ організації і керівництва діяльністю партизанськими загонами, що диктувалось ходом воєнних дій.
Але повністю виконати намічений план по реорганізації роботи НКВС УРСР не вдалося через продовження наступу гітлерівських військ.
Внаслідок цього наступу, як зазначалося у доповідній записці «Про вихід з ворожого оточення співробітників НКВС УРСР» від 27 листопада 1941 р., зважаючи на прорив супротивником фронту 10–15 вересня у напрямках Конотоп — Ромни — Лубни та Кременчук — Хорол — Лубни, у ворожому оточенні опинились 1835 співробітників НКВС. До числа осіб, які потрапили в оточення, входили співробітники управлінь та відділів центрального апарату НКВС УРСР, управлінь НКВС по Київській, Полтавській та Чернігівській областях; слухачі Київської та Харківської шкіл НКВС, а також співробітники НКВС деяких евакуйованих областей. В оточення, зокрема, потрапили: народний комісар внутрішніх справ УРСР В.Т. Сергієнко (народний комісар внутрішніх справ УРСР з 12 березня 1941 р. по червень 1943 р.) та три його заступники (Строкач, Крутов і Горбенко); начальники і заступники начальників УНКВС — 16 осіб; начальники відділів і заступники начальників відділів — 40; начальники відділень і їхні заступники — 93; начальники райвідділів і їхні заступники — 85; старші оперуповноважені та старші слідчі — 41; оперуповноважені, помічники оперуповноважених, слідчі та молодші слідчі — 349; співробітники 1-го відділу — 105; працівники неоперативних відділів — 1041. Із загальної кількості 1835 осіб, які знаходились в оточенні, станом на 15 листопада 1941 р. вдалося перейти лінію фронту та прибути у розпорядження НКВС УРСР лише 388 співробітникам.
Ці обставини, звісно, послаблювали роботу НКВС УРСР, а також заважали швидкому проведенню реорганізації роботи його апарату в складних умовах першого року війни.
Однак, зважаючи на викладене вище, ми можемо зробити висновок, що саме у 1941 році були визначені основні напрями та закладені підвалини подальшої реорганізації апарату НКВС України, його пристосування до нових умов, що сприяло вдосконаленню його роботи в період подальших воєнних дій у 1942–1945 рр.
Слід відзначити той величезний обсяг роботи, яку виконало у період з червня 1941 по жовтень 1942 року Управління Державними архівами НКВС УРСР з підготовки та переведення евакуації цілком таємних і таємних документів науково-історичного та оперативного значення у глиб країни, зберігши таким чином для нащадків архівні фонди. Значну допомогу при проведенні евакуації надавали співробітники міліції. Як зазначалося у доповідній записці «Про роботу Управління Державними архівами НКВС УРСР за період Вітчизняної війни за червень 1941 р. — жовтень 1942 р.», протягом липня–вересня 1941 року з державних архівів України було евакуйовано 1 500 000 справ, 6500 фондів, які склали за своїм об’ємом 60 вагонів документального матеріалу. Так, були повністю вивезені документи ЦВК і Раднаркому УРСР, Надзвичайної комісії (ЧК) і НКВС УРСР, усіх народних комісаріатів і центральних (республіканських) установ України. Також були вивезені всі документи Центрального Архіву Революції (тепер — Центральний державний архів вищих органів влади та управління України) і обліково-довідкові матеріали Управління Державними архівами НКВС УРСР і Державних архівів України.
Висвітлюючи питання участі співробітників української міліції у Великій Вітчизняній війні, слід виділити основні напрями діяльності міліції України у воєнний період: по-перше — безпосередня участь у бойових діях на фронті; по-друге — участь у бойових діях у тилу ворога, у партизанських загонах і з’єднаннях; по-третє — охорона тилу, забезпечення громадського порядку, боротьба з кримінальною злочинністю.
На початку Великої Вітчизняної війни багато працівників української міліції вступили до лав Червоної Армії. Так, особовий склад Одеської, Полтавської та Харківської шкіл міліції з перших днів війни був задіяний на фронтах. Ті ж працівники, які залишились на міліцейському посту, з честю виконували свої обов’язки в умовах бойової обстановки.
З самого початку війни діяльність органів міліції України була спрямована на надання допомоги військовій владі. Працівники міліції суворо стежили за виконанням встановлених правил у районах, де вводився воєнний стан, регулювали організацію і проведення масових заходів, обмежували рух транспорту в нічні години тощо. Органи міліції вживали заходів до посилення зовнішньої постової служби. У прифронтових містах і найближчих до фронту тилових областях, у місцях найбільшого скупчення громадян та на околицях міст виставлялись додаткові пости й посилені патрульні наряди.
На міліцію покладався й нагляд за дотриманням населенням, установами та підприємствами правил світломаскування. Проводячи боротьбу з порушеннями цих правил, працівники міліції виявляли і затримували ворожих коректувальників, які під час повітряних нальотів наводили літаки супротивника на важливі оборонно-господарські об’єкти. Так, наприклад, уже в перший день війни о 23 годині на вулиці Кірова в м. Києві оперативні працівники міліції затримали коректувальника, у якого знайшли кальку з випискою із генерального плану Києва з позначенням усіх важливих військових і промислових об’єктів міста.
Було також розгорнуто роботу із забезпечення безпеки за умов протиповітряної оборони, яка полягала у розосередженні населення і транспорту, рятуванні людей і майна, ліквідації наслідків повітряних нальотів.
Активну роль було відведено міліції й у забезпеченні мобілізаційних заходів. Так, при проведенні цих заходів, а також у процесі роботи по підтриманню паспортного режиму працівники міліції виявляли і затримували дезертирів, порушників військового обліку та тих, хто ухилявся від призову. Органи міліції сприяли мобілізації автотранспорту для військових потреб.
Безпосередню участь міліція брала у забезпеченні евакуації населення і промислових об’єктів у глиб країни. Переселення з прифронтових районів вимагали значних нарядів міліції. Така робота часто ускладнювалась тим, що велась у зоні обстрілу супротивника, що у свою чергу призводило до паніки серед населення. Міліція залишалась у цих зонах до останнього моменту і відходила разом з радянськими військовими частинами.
